Стягнення боргу через суд – практичні аспекти
Судові спори
Стягнення боргу через суд – практичні аспекти

Стягнення заборгованості через суд – є дієвим інструментом, якщо вчасно та правильно вжиті необхідні дії по відношенню до боржника. До таких дій можна віднести збір доказів заборгованості (договори, первинна документація тощо), складання позовної заяви (дотримані вимоги до позову, вірно сплачений судовий збір, подано до належного суду), забезпечення позову (наприклад, арешт на майно та рахунки), примусове виконання рішення.

Борг з договірних зобов’язань (наприклад, позики, купівлі-продажу, оренди, перевезення та ін.) з’являється у випадку невиконання або неналежного виконання однією із сторін умов договору, зокрема, щодо сплати грошових коштів у вигляді орендної плати, оплати вартості послуг, товару, тощо. Тобто заборгованість виникає у процесі здійснення господарської діяльності, пов’язаної з виконанням робіт чи наданням послуг, передачею майна у власність чи тимчасове користування, у зв’язку з неповерненням позичених грошових коштів.

Частинами 1 та 2 ст. 509 Цивільного кодексу України (далі по тексту – ЦКУ) встановлено, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Однією з підстав виникнення зобов’язань є договір, який є обов’язковим для виконанням сторонами. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та чинного законодавства України.

Право на пред’явлення вимоги про стягнення заборгованості до боржника, який належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання, можна здійснити шляхом звернення з претензією, листом. У випадку ігнорування вимог добровільно повернути грошові кошти – пред’явити через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.
При розгляді судових справ, що стосуються стягнення заборгованості за договором, суд має оцінити допустимість, належність, достовірність кожного доказу окремо. Аналізується укладений договір та його умови; документи, які підтверджують договірні відносини, а також наявність заборгованості (рахунки на оплату, розписки, квитанції, заяви про видачу грошових коштів, акти прийому-передачі виконаних робіт/послуг, заяви на видачу грошових коштів), беруться до уваги застосовані способи досудового врегулювання спору.

Особливу увагу слід звернути на розрахунок сум, що підлягають стягненню. А саме, розмір боргу та залежно від виду договору та його умов − відсотки річних, інфляційні втрати, неустойка, штраф, пеня, тощо.
Відповідно до ст. 625 ЦКУ боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Верховний Суд України у справі № 3-1522гс16 висловив наступну правову позицію щодо формулювання ст. 625 ЦКУ: «коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 ЦКУ і ст. 230 ГКУ. До правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених ст. 625 ЦКУ, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ч. 1 ст. 257 ЦКУ)».
Відповідно до п. 7.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань»: наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст.625 ЦКУ, за час прострочення.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду по справі № 914/1033/17 зазначає: «якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов’язання».

Виконання зобов’язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою. В статті 549 ЦКУ визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Позовна давність, яка застосовується до вимог про стягнення неустойки становить один рік (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦКУ). У постанові від 06.11.2013 р. у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою.
В господарських зобов’язаннях передбачено інший порядок застосування штрафних санкцій (неустойки, пені, штрафу). Згідно положень ч. 6 ст. 232 ГКУ нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через 6 місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.
Верховний Суд України в Постанові по справі № 910/29752/15 вказав наступне: «Якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення; право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. З огляду на те що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через 6 місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано, строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію».
Таким чином, позовні вимоги про стягнення неустойки мають бути пред’явлені в межах строків позовної давності.
Позов про стягнення пені може бути подано окремо від позову про стягнення заборгованості. У справі № 761/16395/18 суд задовольнив позовні вимоги про стягнення пені за договором позики, незважаючи на наявність рішення суду про стягнення заборгованості за цим же договором.

Загальні положення виконання грошового зобов’язання закріплені у статті 533 ЦКУ. Зокрема, грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Проте, Велика палата Верховного Суду у справі № 761/12665/14-ц вказала на те, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов’язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням.
Аналогічна позиція викладена у Постанові Великої палати Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі № 373/2054/16-ц., відповідно до якої: «суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому належним виконанням зобов’язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України».

За для ухилення від повернення боргу боржник може позбутися належного йому майна чи коштів, що перебували в його власності. В такому випадку варто застосувати заходи забезпечення позову. Це накладання арешту на майно або грошові кошти, що належать боржнику; заборона вчиняти певні дії; заборона іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі; передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору, тощо. Заява про забезпечення позову може подаватися до суду як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи.
При цьому, у справі № 916/1974/18 суд вказав на те, що умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами.

Крім того, звертаємо увагу на те, що при задоволенні позову з боржника також стягуються судові витрати, що складаються з судового збору та витрат пов’язаних із розглядом справи, але лише за умови їх документального підтвердження. До витрат, пов’язаних із розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів. У зв’язку з чим позивачу необхідно заздалегідь підготувати детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, підтвердження договірних відносин з адвокатом, рахунки на оплату та квитанції. Таким чином, витрати на правничу допомогу будуть документально підтверджені та доведені.

Отже, у разі належного документального підтвердження факту невиконання зобов’язання, прострочення виконання грошового зобов’язання, суди задовольняють позовні вимоги стягувача та зобов’язують боржника сплатити суму боргу.
Проте, рішення суду на вашу користь не є кінцевим етапом стягнення заборгованості, оскільки подальше виконання рішення суду здійснює виконавча служба. Виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна, у порядку визначеному Законом України «Про виконавче провадження».

  • Рубрики